Трагедія війни в ліриці Анни Ахматової

До війни в Ленінграді працювало 345 письменників. В обложеному місті їх залишилося 93. У тому числі Анна Ахматова — жива легенда «срібного віку», що ніби з’єднала XIX і XX сторіччя, століття пушкінське і своє. Вона не залишила «свой край, глухой и грешный» у 20-ті роки і назавжди залишилася в Росії, де вбили її чоловіка, тричі заарештовували єдиного сина, десятиліттями не друкували її віршів. На трагедію війни Ахматова відгукнулася вже в липні 1941-го віршем, по-солдатськи коротко і точно названим нею «Клятва»:

И та, что сегодня прощается с милым, —

Пусть боль свою в силу она переплавит.

Мы детям клянемся, клянемся могилам,

Что нас покориться никто не заставит!

Рядки ці — своєрідний епіграф до поезії Ахматової воєнних років. Вони і констатація факту, й узагальнення (від безіменної дівчини до «ми»), і клятва, і заклик до її виконання. Ахматова не тільки написала цю клятву, але і жила відповідно до неї. З протигазом через плече Ахматова несла варту як рядовий боєць протиповітряної оборони, вона шила мішки для піску, якими обкладали траншеї-притулки в саду того ж Фонтанного будинку. Тепер у цьому будинку музей Ахматової.

Загальний біль став особистим; коли читаєш у неї про те, як перший далекобійний літак фашистів «равнодушно гибель нес ребенку моему», забуваєш про те, що в самої Ахматової син був уже дорослим, і тривожилася вона за чужих дітей.

У вірші без назви їй «сквозь бомбежку слышится детский голосок», і хочеться врятувати усіх:

Питерские сироты,

Детоньки мои!

Голодна, хвора, Ахматова була впевнена в перемозі і вселяла цю віру у своїх співгромадян:

Вражье знамя

Растает, как дым,

Правда за нами,

И мы победим!

Наприкінці вересня Анну Андріївну евакуювали спочатку в Москву, потім у Ташкент. Відтіля вона вислала для друку в «Правду» «Мужність» з карбованими, начебто вибитими золотом у мармурі, рядками, що стали гімном і клятвою мільйонів людей:

Час мужества пробил на наших часах,

И мужество нас не покинет.

Сотні кілометрів відділяли її від рідного міста, але вона залишалася з ленінградцями: старими, жінками, дітьми і новобранцями, які надто швидко подорослішали:

Важно с девочками простились,

На ходу целовали мать,

Во все новое нарядились,

Как в солдатики шли играть.

Ахматова присвятить їм вірш «Переможцям»:

Вот о вас и напишут книжки:

«Жизнь свою за други своя»,

Незатейливые парнишки —

Ваньки, Васьки, Алешки, Гришки, —

Внуки, братики, сыновья!

Після зняття блокади, майже за рік до закінчення війни, Ахматова повернулася в рідне місто. У телеграмі, посланій з Ташкента з проханням повернути її до Ленінграда, Анна Андріївна написала: «Хочу бути корисною місту». І вона стала корисною і потрібною йому.

На відміну від багатьох поетів-співвітчизників, Ахматова говорила з людьми не гаслами, а живими людськими словами про Батьківщину, про війну, про любов і про квіти:

Я к розам хочу, в тот единственный сад,

Где лучшая в мире стоит из оград.

Це, звичайно, про Літній сад.

«Всем смертям назло» у роки війни Ахматова продовжувала працювати над «Поемою без героя», якій віддала майже третину життя. У листопаді 1944 року вона написала в передмові до першого видання: «Я присвячую цю поему пам’яті перших її слухачів — моїх друзів і співгромадян, що загинули в Ленінграді під час облоги. їхній голос я чую і згадую, коли читаю поему вголос…»

От чому на поетичному вечорі, що відбувся в Ленінграді в серпні 1946 року у Великому драматичному театрі, зал зустрів Ахматову громом овацій, що тривали хвилин п’ятнадцять.

Про трагедії війни, як і про трагедії сталінського терору, Ахматова могла б сказати словами зі свого не опублікованого ще, але вже написаного «Реквієму»: «я была тогда с моим народом там, где мой народ, к несчастью, был». Це найвище, на що здатен поет в годину випробувань.

Вы можете оставить комментарий, или ссылку на Ваш сайт.