Тема єднання людини з природою у кіноповісті О. Довженко «Зачарована Десна» (ІІ варіант)

Я ніколи не бачила Десни, але мені здається, що якби я раптом опинилася на її берегах, все там було б мені знайомим і близьким. Це завдяки таланту О. Довженка, який у кіноповісті «Зачарована Десна» так описав «незайману дівицю», що, прочитавши книгу, дістаєш стільки чудових вражень, ніби вернувся з казкової подорожі.
Що мене особливо вражає в цій кіноповісті, так це те, що автор вже в дорослому віці зберіг дитяче світосприймання.
У кіноповісті нема єдиної сюжетної лінії, але ті окремі спогади, які записав О. Довженко, сповнені такою любов’ю до природи рідного краю, до людей, які оточували його в дитинстві, що мимоволі й у читача розгоряється в серці така ж велика любов до природи України. Та й на свою місцевість починаєш дивитись по-іншому.
Під вцливом «Зачарованої Десни» починаєш розуміти, що природа жива, вона безперервно змінюється. Але в усіх своїх проявах природа прекрасна. Без любові до неї не буде художника, не буде Людини.
О. Довженко був великим художником, бо тільки митець такої величини міг звичайнісінький город коло селянської хати описати так, що він здається нам якимсь казковим царством, в якому кожна рослинка намагається випередити іншу в рості, зайняти найвигідніше місце, де сонця більше, де простору доволі.
Але з якою дитячою безпосередністю описано, як малий Сашко вириває моркву, яким грішником почуває себе, слухаючи прокльони баби.
Не тільки природа навколо хати Довженків була незвичайною. Люди в хаті і в селі теж були незвичайні. По-своєму прекрасні, добрі, хоч іноді й дивакуваті.
Одна баба Маруся чого варта! Мала баба талант: так уміла проклинати, що й дня без прокльонів прожити не могла. Це була її творчість, її мистецтво. А дід Семен «любив гарну бесіду й добре слово». Скажіть, чи чули ви де такий кашель? Цілий оркестр грав у грудях діда, по тому кашлю люди погоду вгадували. А який запальний був дід під час косовиці!
З великою любов’ю автор пише про маму, яка любила понад усе «саджати що-небудь в землю, щоб проізростало». Тому й росло в їх городі стільки всякої всячини, що влітку й не поміщалося, і тоді рослини лізли на хлів, вилазили на вулицю.
І все ж із найбільшою теплотою змальовано у повісті батька. «Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив», — пише Олександр Петрович. Скільки він переробив усього, яким величним був і тоді, коли рятував від повені людей, і тоді, коли орав, сіяв.
Які б випадки із свого дитинства не описував О. Довженко, він завжди подає неповторні пейзажі. Бо людина й природа у його творах — це щось нерозривне.
Ніхто не може залишитись байдужим, читаючи про косовицю на берегах Десни, де на дубі сидить ворона, що вміє віщувати погоду, де пахне в’ялою травою. У лісі — гриби, у лозах — ожина, у річці — риба. Ось яким було те царство, в якому набирався сили й мудрості майбутній великий художник, письменник і режисер.
Якщо баталії при поділі сіна описані через дитяче світосприймання Сашка, тому й дещо гіперболізовані, то опис іншої війни, коли горіло село, коли фашисти в огонь кидали живих дітей, а матері й собі за дітьми самі кидались в огонь, — це вже опис дорослого Довженка. Він і сам горів у тім вогні — страшний цей опис, бо немає нічого на землі, страшнішого від війни, коли гинуть і дорослі, і діти.
О. Довженко вміє писати по-різному. З благоговінням, як пише він про прадіда Тараса, про батька, у якого в очах було повно смутку. З захопленням, як пише автор про дядька Самійла, якого людити ми Косар, такий умілець був. З гумором, як описує «великого мисливця, якого пізнавали здалеку дикі качки і який частенько забував дома як не цілу рушницю, то курок».
Про кого б не йшла мова, відчуваєш ту любов, з якою О. Довженко и тішився до людей праці, до тих, хто був красивий і тілом, і душею. І їм любов робила його добрим, чуйним, здатним сприймати чарівність і не повторність і Десни-дівиці, і колядок різдвяних. Тоді все навколо і ставало казкою. Говорили коні, появлявся, коли треба, лев.
І хоч О. Довженко з гумором пише про те, що жили вони в гармонії з силами природи і зимою мерзли, літом смажились на сітці, восени місили грязь, читач відчуває, що така гармонія справді існувала, бо інакше не вийшла би з-під пера його така чудова повість про красу природи і красу людини, якою є «Зачарована Десна».

Вы можете оставить комментарий, или ссылку на Ваш сайт.