Справедливість вимагає вступати за людей тих, що страждають (По роману Достоєвського Бідні люди)

Російська література XIX століття завжди відрізнялася пильною увагою до душі людини, до його шукань, надій, прагнень. Письменники намагалися не просто відобразити життя людей в усій її складності і суперечності, але змінити її, словом своїм перетворити і поліпшити. У суспільстві, де панує несправедливість, жорстокість і страждання, частенько тільки письменники могли притягнути увагу оточення до людей, що страждали, викликати співчуття до них, допомогти змінити існуючий стан речей. Одним з таких письменників, який не міг пройти повз страждущих, принижених і ображених людей, був Ф.М. Достоєвський.

Усі твори великого письменника пронизані людяністю, співчуттям, любов’ю до своїх героїв, але особливо яскраво, на мій погляд, це відношення до людини проявилося в першому творі, написаному двадцятичотирирічним автором, — романі в листах «Бідні люди». Недаремно цей твір викликав захват у Н.А. Некрасова і Д.В. Григоровича, які, прочитавши його білою петербурзькою ніччю, на ранок увірвалися до В. Г. Белинскому з вигуком: «Новий Гоголь явився»! Дійсно, сам письменник вважав себе послідовником Гоголя, хоч би тому, що продовжив тему, почату Пушкіним і продовжену Гоголем, тему «маленької людини». Він не лише розвинув її, але і інакше поглянув на об’єкт дослідження, — зсередини. Роман «Бідні люди» є листуванням героїв, в якому вони самі, іноді невміло і смішно, іноді зворушливо і наївно розповідають про себе. Вони не просто «маленькі» люди, вони «бідні» у прямому розумінні слова. Уся їх історія — це боротьба з убогістю, з несправедливістю, це боротьба за людську гідність, осяяна величезною, щиріше, непідробною любов’ю до них автора. Герої роману — це бідний чиновник Макар Дівчина, людина вже літній, дуже чутливий, добрий і ніжний, про що «говорить» його прізвище, і Варенька Доброселова, чиє дитинство пройшло в радості і достатку, але яка втратила усе після смерті батька. Залишившись сиротою, вона позбавлена підтримки і участі, а родичка, у якої вона спочатку жила, хоче зробити її утриманкою грубого, неосвіченого і злісного поміщика Бикова. Варенька покидає її будинок, живе за рахунок своєї праці, але шитво і вишивання тільки не дають їй померти з голоду, да і то під час своєї хвороби лише зусиллями Макара Дівчини вона залишається в живих. Обидва герої живуть в умовах, які важко назвати людськими : «Ну. у яку ж я трущобу потрапив, Варвара Олексіївна! Ну, вже і квартира! Раніше адже я жив таким глухарем, самі знаєте: тихо, смирно, у мене, бувало, муха летить, так і муха чутно. А тут шум, крик, гамір! Та адже ви ще і не знаєте, як це усе тут влаштовано. Уявите, приблизно, довгий коридор, абсолютно темний і нечистий. По праву його руку буде глуха стіна, а по ліву усі двері та двері, точно нумера, усі так в ряд тягнуться. Ну, ось і наймають ці нумера. а в них по одній кімнатці в кожному; живуть в одній і по двоє і по троє. Порядку не запитуйте — Ноїв ковчег»! — так описує Макар Дівчина своє житло. У кожній з цих кімнат — своя біда і страждання. Один з сусідів, в якому теж бере участь Дівчина, — такий вже він людина, — виключений із служби чиновник Горшков, «такий сивий, маленький; ходить в такому засаленому, в такій витертій сукні, що боляче дивитися». У Горшкова дружина і троє дітей, жити їм абсолютно нема на що. Макар Олексійович усією душею співчуває цій сім’ї: «Якось мені раз, увечері, сталося повз їх двері пройти; на ту пору у будинку стало щось не по-звичайному тихо; чую схлипування, потім шепіт, потім знову схлипування, точно неначе плачуть, та так тихо, так жалко, що у мене усе серце надірвалося, і потім всю ніч думка про цих бідняків мене не покидала. отже і заснути не вдалося гарненько». Окрім сім’ї Горщиків, автор показує нам студента Покровского і його батька. Це ще одна трагічна історія, розказана вже Варенькой в її щоденнику, який вона посилає Дівчині. Батько Покровского, людина, що повністю опустилася, єдину радість життя знаходить в синові. Його син, здібний студент, не міг знайти службу: «Щодня виходив він у своїй легкій шинельці клопотати у своїх справах, просити і вимолювати собі де-небудь місця, що його внутрішньо мучило; промочував ноги, мокнув під дощем і, нарешті, захворів в ліжко, з яким не вставав вже більше.». Це ще одна жертва несправедливості, ще один страждальник, муки якого швидко закінчилися. Але муки Вареньки і Макара Дівчини тривають. Вона дуже хвора: «Я відчуваю, що здоров’я моє засмучене; я така слабка; ось і сьогодні, коли встала уранці з ліжка, мені погано зробилося; крім того, у мене такий поганий кашель! Я відчуваю, я знаю, що я скоро помру». Макар Олексійович відмовляє собі в усьому, щоб допомогти Вареньке: він забирає вперед свою платню, продає навіть свою сукню, він заборговував своїй квартирній хазяйці, він голодує. Окрім цього, він починає пиячити, не в силах винести життєвих тягот. Його за якусь помилку викликають до начальника, і тут Достоєвський зображує приголомшливу по силі емоційних переживань сцену.

Вы можете оставить комментарий, или ссылку на Ваш сайт.