Петербург Достоєвського

Образ Петербургу займає значне місце в творчості Достоєвського. З цим юродством пов’язано багато спогадів і відчуття письменника. Відомо, що в 18 38 р. брати Достоєвські за бажанням батька поступили в Головне інженерне училище. Після Москви Петербург здався Достоєвському підкреслено похмурим і холодним. Він з’явився своєрідним середовищем, що глибоко впливає на людину. Тільки тут — в обстановці нудьги, вульгарності, переважаючих над щирістю правил пристойності і діловитості — могли з’явитися пушкінські Германы, гоголевские Пискарев, Чертков, Башмачкин. З цього середовища виведені Достоєвським герої «Бідних людей», «Білих ночей», «Злочину і покарання».
У романі «Бідні люди» головний герой, Макар Дівчина, постійно переживає почуття страху перед громадою димлячого і гримлячого Петербургу. Образ мрійника в повісті «Білі ночі» освітлений м’яким і сумним напівсвітлом літнього нічного Петербургу. Читачеві нічна столиця здається набагато спокійніше і «доброзичливіше», ніж яскраве денне місто, яке, проте, не може «зігріти» його гранітні «нутрощі». У «Злочині і покаранні» той Петербург, що утілює велич влади і сили, залишається поза романом. У Петербурзі Родіона Раскольникова життя застигло в нерухомих, чужих людині формах. У них немає того історичного сенсу і живої краси, які бачив в граді Петровом Пушкін. Цьому місту не можна сказати: «люблю тебе.». З ним взагалі неможливо говорити, як, наприклад, мрійник «Білих ночей» розмовляв зі знайомими будинками.
У тому Петербурзі, де розгортається сюжет «Злочину і покарання», життя знаходиться в стані соціального і морального розкладання. Перші ж сторінки роману переносять читача в один з провулків Петербургу біля Сінної площі. «На вулиці жару стояла страшна, до того ж духота, штовханина, усюди вапно, ліси, цеглина, пил і той особливий літній сморід, такий відомий кожному петербуржцеві, що не має можливості найняти дачу, усе це разом неприємно приголомшувало і без того вже засмучені нерви юнака».
Духота петербурзьких трущоб — частка загальної атмосфери роману — задушливої і безвихідної. Є певний зв’язок між думками Раскольникова і «черепашачою шкаралупою» його комірки, «крихітної кімнатки кроків шість завдовжки», з жовтими, запорошеними, такими, що відстали від стіни шпалерами і низькою дерев’яною стелею. Ця комірка — зменшена копія грандіознішої, такої ж задушливішої «комірки» великого міста. Недаремно Катерина Іванівна говорить, що на вулицях Петербургу — немов в кімнатах без кватирок.
Картину тісноти, задушливої скупченості людей, що знаходяться «на обмеженому просторі», посилює почуття духовної самотності. Люди відносяться тут один до одного з недовірою і підозрою, їх об’єднують тільки злорадність і цікавість до нещасть ближнього. Під п’яний регіт і уїдливі кепкування відвідувачів розпивочною розповідає Мармеладу приголомшливу своїм трагізмом історію власного життя; збігаються на скандал мешканці будинку, в якому живе Катерина Іванівна.
У романі виникає образ Петербургу мертвотної, холодної, байдужої до долі людини : «нез’ясовним холодом» віє на Раскольникова «від цієї прекрасної панорами», духом німим і глухим повна «була для нього ця картина».
Сіре, похмуре місто, в якому на кожному розі розташовані розпивочні, зазиваючі бідняків залити горе, а на вулицях — п’яні натовпи і повії, представляється своєрідним «царством» убогості, безправ’я, хвороб. Ми відчуваємо, що тут можна задихнутися, з’являється бажання скоріше втекти чимдалі, набрати в легені свіжого повітря, позбавившись від «випарів» злості, ненависті і підлості.
Міський пейзаж несе велике художнє навантаження. У Достоєвського пейзаж — це не лише пейзаж враження, але і пейзаж вираження. Він внутрішньо пов’язаний із зображуваним людським світом і підкреслює відчуття безвиході, що випробовується героями творів Достоєвського.

Вы можете оставить комментарий, или ссылку на Ваш сайт.