Образ жінки як уособлення людяності й ніжності (за новелою «Шаланда в морі», роману «Вершники») (І варіант)

Юрій Яновський — співець революційних подій 1917 року. Він написав нестандартний твір — роман у новелах, який став мозаїчною картиною України того часу. Усе знайшло своє відбиття в романі: страхіття братовбивства і відданість переконанням, вірність обов’язку і зрада, любов і ненависть. Однією з найпоетичніших новел роману є «Шаланда в морі», в якій письменник змальовує образ жінки в чеканні, образ люблячої матері, образ дружини, що вічно чекає чоловіка з моря.
«Був місяць січень чи лютий, море замерзло на сотню метрів, на морі розходилися хвилі… все показувало, що незабаром ревтиме й справжній штормило», коли вийшла на берег стара Половчиха виглядати свого Мусія з моря. Небагатьма штрихами змальовує письменник зовнішність жінки: «вона була висока та сувора, як у пісні», «одежа на ній віялась, мов на кам’яній». Та багатющий світ внутрішніх переживань передає Ю. Яновський. Половчиха походила з «доброго рибальського роду», після одруження стала «до бою за життя, за рибу, стала поруч Мусія». Цими словами автор показує рівність в українській родині, побудованій на взаємному коханні й повазі до своєї пари. Хоч і дивувалися люди, що знайшла видна дівка у непоказному дофінівському хлопці, нижчому від неї на цілу голову.
Калатає серце старої Половчихи, боїться за любого Мусія, ладне вискочити з грудей, та виривається з них тільки мовчазне голосіння: «Ой, пішов ти в море, Мусієчку… та й слід твій солона вода змила. Та коли б я знала та бачила, я б той слідок долонями пригортала та до берега тебе покликала… Ой, подми, вітре-трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, і хоч би з мене дерево стало, то я б усіма вітами над морем махала й листям би шуміла». Ладна була б полетіти вона до Мусія, сили свої віддати, допомогти, «крикнути й покликати» чоловіка.
Любов робить з Половчихи «маяк невгасимої сили», який указує путь Мусію додому. Сильна духом жінка не втрачає віри в те, що ще побачить свого чоловіка. Навіть коли «натовп рибалок поздіймав шапки», шануючи пам’ять про славетного голову артілі, і тоді не пустила сльози Половчиха, не заголосила. І море кориться такій силі духу: виносить напівзамерзлого «її Мусієчка», який не про своє життя вболіває, а турбується про добробут артілі. Туга огортає любляче серце жінки. Незважаючи на те, що «мати стояла на чолі родини, стояла, мов скеля в штормі», у неї ніжне серце і вразлива душа. «Преніжно обнявшись», поверталося додому подружжя, так, як ходили все життя.
Розкривається образ Половчихи і як люблячої матері. Народила вона п’ять синів, виростила, і хоч не всі сини стали на правильну путь, усіх любить матір: і ледащо Андрія, який вдався у дядька Сидора, і Панаса, що «привозив матері контрабандні хустки й серги, шовк і коньяк»(він найдорожчим був матері, бо важко його народжувала), й артиста Оверка, й Сашка, й Івана, який «працює на заводі і робить революцію». Передчуває материнська душа смерть синів і болить за ними.
Видатний письменник, романтик Юрій Яновський талановито, всебічно змалював образ жінки, її внутрішній світ, її сильну душу і непохитну любов. Образу старої Половчихи надав він величності і романтичної піднесеності, через що новела сприймається як дума про горе жінки, як гімн її витривалості, вірності й вічної любові.

Вы можете оставить комментарий, или ссылку на Ваш сайт.