Мотиви лірики А. А. Блока

О, я хочу шалено жити:
Усе суще — увічнити,
Безособове — олюднити,
Нездійснене — утілити!
А. Блок

Творчість Олександра Блока — великого поета початку XX століття — одно з найприкметніших явищ російської поезії. По силі дарування, пристрасності відстоювання своїх переконань і позицій, по глибині проникнення в життя, прагненню відповісти на найбільші і насущні питання сучасності, по значності новаторських відкриттів, що стали неоцінимим надбанням російської поезії, Блок є одним з тих діячів нашого мистецтва, які складають його гордість і славу.
Що ж притягає мене в поезії Блоку? Передусім те, що усі явища навколишнього світу і усі події історії, усі віддання віків, народне горе, мрії про майбутнє — усе, що ставало темою переживань і їжею роздумів, Блок перекладав мовою лірики і передусім сприймав як лірику. Навіть сама Росія була для нього «ліричною величиною», і ця «величина» була такою величезною, що далеко не відразу вмістилася в рамки його творчості.
Украй істотно і те, що велика патріотична тема, тема Батьківщини і її доль, входить в лірику Блоку одночасно з темою революції, захоплюючої поета до самих потаємних глибин його душі і такої, що породила лад абсолютно нових почуттів, переживань, прагнень, що виникали немов при грозових розрядах, в їх сліпучому світлі, — і тема Батьківщини стає в творчості Блоку основною і найголовнішою. Одно з ‘найприкметніших його віршів, написаних в дні революції 1905 року і натхненних нею, — «Осіння воля». У цьому вірші, за яким послідує і величезний по своєму внутрішньому значенню і художній досконалості цикл «Батьківщина», глибоко позначилися ті переживання і роздуми поета, які надали його ліриці нові і надзвичайно важливі риси.
Уся та ж, колишня, а в той же час і абсолютно інша краса рідної землі відкрилася поетові в самій непримітній для «погляду іноплемінника» рівнині, що не вражає ні яскравими кольорами, ні строкатими фарбами, спокійній і одноманітній, але нездоланно привабливою в очах російської людини, як це гостро відчув і передав поет у своєму вірші:
Виходжу я в дорогу, відкриту поглядам,
Вітер гне пружні кущі,
Битий камінь ліг по узгір’ях,
Жовтої глини мізерні пласти.
Розгулялася осінь в мокрих долах,
Оголила кладовища землі,
Але густої горобини в проїжджих селах
Червоний колір заширяє здалека…
Здавалося б, усе одноманітно, звично, здавна знайомо в цих «мокрих долах», але в них поет побачив щось нове, несподіване і таке, що немов перекликалося з тим бунтівним, молодим, завзятим, що він відчув в собі самому; у суворості і навіть мізерності простору, що відкрився перед ним, він упізнав своє, рідне, близьке, хапаюче за серце — і не зміг не відгукнутися на червоний колір горобини, що зве кудись і що радує новими обіцянками, яких доти не чув поет, що червоніє перед ним. Ось чому він випробовує такий небувалий підйом внутрішніх сил, по-новому виникла перед ним привабливість і краса полів і узгір’їв рідної землі :
Ось воно, мої веселощі, танцює
І дзвенить, дзвенить, в кущах пропавши!
І вдалині, вдалині заклично махає
Твій візерунковий, твій кольоровий рукав.
Перед ним виникають справжні ліси, поля, узгір’я, його вабить шлях, що пропадає вдалині. Саме про це з якоюсь натхненною радістю, світлим смутком і надзвичайною широтою, що немов вміщує увесь рідний простір, говорить поет у своїй «Осінній волі»:
Чи заспіваю про свою удачу,
Як я молодість погубив в хмелю…
Над печаллю нив моїх заплачу,
Твій простір навіки полюблю…
Почуттям, що обпалює серце поета і його творчість, незмінно домішується до кожної думки, до кожного переживання, стає, окрім любові до Батьківщини, і любов до матері. Матері, в подвигу сина якої бачиться сяйво самого сонця, і нехай цей подвиг коштує синові усього життя — серце матері переповнює «золота радість», бо синівське світло перемогло навколишню млу, панує над нею:
Син не забув рідну матір:
Син вернувся помирати.
Його лірика стала сильніша його самого. Це найясніше виражено в його віршах про любов. Скільки б він не твердив, що жінки, яких ми любимо, картонні, він усупереч своїй волі бачив в них і зірок, відчував в них нетутешню далечінь, і — скільки б сам не сміявся над цим — кожна жінка в його любовних віршах поєднувалася для нього з хмарами, заходами, зорями, кожна відкривала просвіти в Інше, тому він і створює свій перший цикл — «Вірші про Прекрасну Даму». Прекрасна Дама — втілення вічної жіночності, вічний ідеал краси. Ліричний герой — служитель Прекрасної Дами, очікуючий прийдешнього перетворення життя.
Надії на пришестя «вічної жіночності» свідчать про незадоволення Блоку дійсністю :
Передчуваю Тебе. Роки проходять мимо…
Прекрасна Дама, єдина і незмінна у своїй досконалості, у своїй чудовій привабливості, в той же час постійно міняє риси і є перед своїм лицарем і слугою то «Дівою, Зорею», то «Дружиною, втіленою в сонце», і це до неї волає поет в сподіванні часів, передречених в старовинних і священних книгах :
Тобі, чий Сутінок був такий яскравий,
Чий голос тихою зве, —
Підведи небесних арок
Зведення, що все опускається.
Сама любов збирає в очах поета риси ідеальні, небесні, і у своїй коханій він бачить не звичайну земну дівчину, а іпостась божества. У віршах про Прекрасну Даму поет оспівує її і наділяє усіма атрибутами божественності — такими, як безсмертя, безмежність, всемогутність, незбагненна для земної людини премудрість, — усе це поет убачає у своїй Прекрасній Дамі, яка нині «в тілі нетлінному на землю йде».
Навіть коли лірика Блоку говорила, здавалося б, усього тільки про частку, інтимну, особисту, бо в ній крізь особисте, неповторне проривається велике, світове. «Єдність зі світом» — цей мотив, загальний для усієї лірики Блоку, — надзвичайно важливо для розуміння значення творів Блоку, його творчості, що навіть виходить за рамки безпосереднього відгуку на ту або іншу подію.
Поет, досліджував багато областей людських відносин і переживань, на собі випробовував увесь цикл почуттів, пристрастей, прагнень, мужнів і загартовувався у випробуваннях і боротьбі — усе це складає зміст того «роману у віршах», яким і є лірика Блоку, узята в цілому :
Благословляю усе, що було
Я кращої долі не шукав.
Про серце, скільки ти любило!
Об розум, скільки ти палав!
Нехай і счастие, і муки
Свій гіркий поклали слід
Але в пристрасній бурі, в довгій нудьзі —
Я не втратив колишнє світло…

Вы можете оставить комментарий, или ссылку на Ваш сайт.