Мій улюблений вірш Єсеніна(1)

«Мені сумно на тебе дивитися.». — так починається вірш Сергія Єсеніна, найбільш мені вподобане. У цього поета мені подобаються багато віршів, особливо про милі серцю російські простори, села, берези. У них усі слова зрозумілі, читаються просто і легко. Цей же вірш, на мій погляд, якось виділяється із загальної маси. Схожі на нього, такі, як «Лист до жінки», «Вечір чорні брови насупив.»., але це мене більше торкнулося. У рядках видно жалкування за тим, що було і чого не виправити вже. Відчувається, що Єсеніну важко було його написати, душа його була скута ланцюгами минулого. Він з відчаєм дивиться на підсумок прожитих років :

Неначе дощик мжичить
З душі небагато змертвілою…

Мабуть, колись улюблена їм жінка знайшла своє щастя в житті, щасті, яке упустив сам поет. Йому гірко, образливо, тужливо. Пізно він усвідомив свої помилки, адже в минуле неможливо повернутися і поставити усе на свої місця:

Так мало пройдено доріг,
Так багато зроблено помилок…

Здається, що і природа переживає разом з людиною. Берези у нього — «згризені кістки», сад — кладовище. Слова повні песимізму: нічого хорошого вже в житті не буде, попереду чекає, як той сад, морок і порожнеча. Видно, що поет писав з каменем на душі, що не давав йому дихати вільно.
Мені близький цей вірш, тому що я швидше песиміст, ніж оптиміст. Єсенін не був песимістом, у нього просто іноді були, як і у будь-якої нормальної людини, моменти відчаю, самотності, туги, коли «кішки скребли на душі». Що ще сказати? Це хороше, сильне творіння, розкриваюче внутрішнє, далеко заховане «я», що зрідка недоглядає крізь одіяння душі поета.

Вы можете оставить комментарий, или ссылку на Ваш сайт.